Катерина Дятлова, Криворізька загальноосвітня школа №1, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, 9-Б класс.
Вчитель-консультант Гайдей Яна Сергіївна.
Одним із критеріїв оцінки демократичного розвитку будь-якої держави є рівень забезпеченості прав та свобод її жителів. Саме жителів, а не громадян, тому що в правовому полі поняття “прав людини” та “прав громадянина” розділені, але однаково важливі, якщо мова йде про побудову громадянського суспільства та демократизацію в усіх сферах людського життя.
Права людини та громадянина забезпечено основним законом України — її Конституцією, та рядом підзаконних актів. Навряд чи пересічний українець знає всі ті права та свободи, що йому, як особистості та громадянину, надає основний закон. Можливо, знає лише найголовніші — право на життя, право на невтручання в особисте та сімейне життя, право на соціальний захист, право брати участь в управління державою та інші. Але навряд чи цей самий українець — це можете бути ви, ваш сусід, тітонька, що вигуляє пса під вашим будинком, знає, як працює механізм реалізації будь-якого з цих прав.
Недостатньо просто знати про свої права й очікувати, що держава їх забезпечуватиме. Тому що станції “Надане право” та “Реалізоване право” насправді розділяє величезна відстань, яку можна подолати лише потягом “Власна ініціатива”. Не обов'язково це має бути швидкісний сучасний експрес, тому що швидкість має другорядне значення. Головне, що в голові цього потяга має бути розуміння. Розуміння того, що дотримання наших прав залежить від нас самих.
Осягнути цю просту річ — один з викликів сучасної України в образі кожного її жителя. Кожного, хто називає себе українцем.
Нещодавно в Кривому Розі закінчився другий тур виборів мера міста. Взаємні звинувачення сторін, аргументи на користь, спроби переконати опонентів — серед цих звичних сварок в одній із соціальних мереж з'явилось абсолютно нетипове для Кривого Рогу оголошення. Звичайний житель міста шукав добровольців серед юристів, які б допомогли йому скласти та подати позов до суду на дійсного мера. Причина — вітальна листівка, відправлена виборчим штабом мера, яка містила особисті дані цього громадянина. Що суперечить закону України “Про захист персональних даних”, адже виборчий штаб кандидата в мери не є державною організацією та не має права отримувати, обробляти та зберігати приватну інформацію громадян.
Невідомо, чи вдасться тому чоловікові відстояти своє право на приватність в судовому порядку, отримати моральне відшкодування. Але навіть не це важливо. Важливіше, що людина знає про таке із своїх прав, здатна розпізнати факт його порушення й готова відстоювати його в будь-який спосіб.
Цей не єдиний, але точно показовий випадок змушує вірити, що українці приймуть цей виклик сучасності — розуміння нерозривності власних прав й відповідальності за їх реалізацію.
Ольга Макарова, навчально-виховний комплекс «Д/з – ЗОШ І-ІІІ ст.№2» м. Нова Каховка, Херсонська область, 11-А клас.
Учитель-консультант Ткаченко Валентина Максимівна.
Починаючи говорити про права людини, ми одразу згадуємо, які наші свободи обмежуються представниками влади. Вважаємо, недостатньо добрий життєвий рівень спричиненений лише корумпованими громадськими і державними діячами. Та хто подумає про те, що ми самі постійно пригноблюємо один одного. Чи то нароботі, чи в школі, чи в громадських місцях скрізь панує приховане безладдя.
Українці не розуміють своїх прав! Така ситуація призводить до того, що кожен боїться лише за особисті потреби. Загнані в глухий кут громадяни почувають себе незахищеними та вразливими. За цим страхом українці не помічають суспільно важливих проблем.
Дискримінації в Україні не надається вагомого значення. Хоча це, на мою думку, руйнує мораль громадян зсередини. Починаючи з малих груп, утисків зазнає вже більший відсоток населення, що призводить до глобальних етичних проблем нації.
Я вирішила провести локальний моніторинг, аби на прикладі учнів моєї школи детальніше розглянути ситуацію обізнаності українців з питання утисків у соціумі.
Виявилося, що дехто з опитаних плутається в поняттях. Хоча 70% (28 учнів) достатньо добре пояснили, що в їхньому розумінні є дискримінацією, були й такі 25% (10 учнів), котрі розповідали про зовсім інші поняття, а 5% (два учні) зовсім не змогли відповісти на питання. Для розуміння ситуації наводжу цитати школярів:
«Дискримінація – це коли батьки забороняють мені купувати чіпси».
«Я думаю, що я зазнаю обмежень зі сторони вчителів. Чому я повинен писати домашнє завдання, коли маю право на відпочинок та дозвілля?»
«Дискримінація – це... Ем… Це тоді, коли пиво продають лише з вісімнадцяти. Я вже досить дорослий! Чому якісь закони забороняють мені задовольняти свої потреби!»
Ситуація з розумінням самого поняття дискримінації в Україні є складною. Через погану поінформаність, боротьба за права меншин на даному етапі розвитку здається утопічною.
Релігійні, утиски та утиски за статтю і віком чомусь стали частиною світогляду деяких українців. Я повністю погоджуюся з думкою Льва Толстого, що хто щасливий сам, іншим зла не бажає. Люди, які дискримінують інших, таким чином компенсують свою духовну недолугість. Проблеми не у того, хто зазнає утисків, а у того, хто ці утиски спричиняє.
Та найогиднішою дискримінацією, як на мене, є обмеження свобод інвалідів. Вони – та верства населення, яка часто потрапляє під гніт. Держава не дає можливостей для повноцінного життя, а оточення прагне образити. Таке життя здатна витримати не кожна здорова людина, не кажучи вже про осіб з особливими потребами. 13 грудня 2006 р. Генеральна асамблея ООН прийняла Конвенцію про права інвалідів. Здавалося, документ значно вдосконалить ставлення в Україні до цієї верстви населення і в плані суспільних відносин, і в плані створення належних умов для існування. Проте життя інвалідів покращилося лише на папері. Цивілізоване українське суспільство повинно розуміти те, що всі ми – люди, які хочуть відчувати підтримку та повагу, незалежно від стану здоров’я чи фізичних вад.
Відомо, що з кожним днем ЗМІ все більше впливають на свідомість людей. На мій погляд, завзято виокремлюючи питання газу та низької заробітної плати, держава забуває про людські цінності. Є така частина населення, яка потребує допомоги. Чому б не висвітлювати соціальні проблеми по телебаченню, на білбордах чи лайтбоксах? Чому, йдучи вулицею, навколо ми бачимо лише реклами приватних підприємців? На даному етапі вплив держави на зміну становища має вагоме значення. Населенню потрібно показати, що є інші люди, які, як і ми, мають сім’ю, друзів, певні погляди, хобі, що вони не гірші за нас! Проблему можна вирішити, визнавши її існування. А виховання толерантного суспільства потрібно починати з малого віку. Привчаючи дітей мислити різнобічно, ми відчуємо зміни у суспільному житті.
Не шукайте, де краще, робіть краще там, де ви є! Змінюйте застарілі погляди. Викорінюйте дискримінацію в собі. І пам’ятайте, що потворність душі набагато страшніша потворності тіла.
Анна Скляренко, Канівська гімназія імені Івана Франка, м. Канів, Черкаської області, 10 клас.
Вчитель-консультант Якименко Валентина Петрівна.
-Невже я прожив життя даремно?
-Тату чого це ти? В твоїх словах звучить зневіра …
-А що ще може звучати в моїх словах? Я працював весь вік…Що я маю…
Чим я живу ? Що бачу за вікном? Які картинки постають з екрану телевізора? Щось не так!
- А коли було так?
- Не знаю…Можливо, в молодості. Було спокійно. Я знав, яким буде завтрашній день.Мені розказали,яким він буде, яким він повинен бути. Ні,тоді теж було не так! Бо вище голови не можна було стрибати, одні слова були для кухонь, інші для вулиць…
- Ти заговорив словами пісніВіктора Цоя. Дозволь продовжити: «…там скинуті орли заради бройлерних куриць….»
- Досить! Коли я був молодий наше покоління будувало «соціалізм в окремо взятій країні». Не збудували, бо це – утопія. А я вірив у те омріяне суспільство, де буде всім добре, тільки треба трішки потерпіть. Перестав вірити. Терпець урвався. З надією і вірою голосував 1 грудня 1991 року за незалежну Україну. Пережив 90-і. Самовіддано і чесно працював, мабуть недостатньо…Немає правди, справедливості у суспільстві, з’явилася зневіра й апатія. А що бачиш ти?
- Я бачу те саме, що й ти, але по-іншому… Я бачу молоду Українську державу, яка з проголошенням незалежності, прийняттям Конституції визнала відповідні міжнародні механізми захисту прав людини, пріоритетність верховенства права та поваги до прав і свобод людини…
- Все це красиво й правильно. А що по факту?
- Не все одразу. Пам’ятаєш Біблію: «Спочатку було слово...»
Україна дійсно має багато проблем з реалізацією прав людини . Особливо це яскраво видно зараз на фоні окупації Криму, війни на cході України. Війна –це порушення усіх існуючих прав людини! У тому числі і соціально-економічних.
- Хіба війна все виправдовує? Адже жити хочеться зараз!
- Тоді і діяти треба негайно!
- Що ти маєш на увазі? Що від мене залежить? Що коли-небудь залежало в нашому суспільстві від маленької людини?
- Завжди залежало і дуже багато. «Революцію Гідності»здійснили звичайні люди, які вийшли захищати своє право на свободу.
-Я відчував ,що ти був там…Ти раніше не казав…
-Я не міг інакше.
-Шкода людей … І ,нажаль, мало що змінилось…
-Ти не правий! Змінилось багато. Відбулась Революція Гідності, революція свідомості.Український народ на очах у всього світу здійснив своє право на повстання проти політичного режиму, який узурпував владу! Ми довели своюєвропейськість і готовність будувати справжнє демократичне суспільство.
-Ти дійсно думаєш,що коли Україна потрапить до Євросоюзу,життя покращиться?
- Надії на порятунок в Європейському Союзі- це ілюзія. Україна не потрібна Європі в якості «бідного родича», якому потрібно весь час допомагати. Європейська спільнота відкриє свої двері сильній незалежній, демократичній Україні.Потрібно самим збудувати дійсно правову державу, де поняття «верховенство права» є дієвим, а не паперовим. А для цього необхідно діяти!
-Ти вже вдруге кажеш: «Треба діяти!» Я починаю тобі вірити…З чого маємо почати?
- Впевнений: з побудови громадянського суспільства!
Саме тут де ти живеш, на рівні місцевих громад, повинна виявлятися твоя активна громадянська позиція. Щоб не було такого , як казав Шевченко : «А ми дивились і мовчали та мовчки чухали чуби» в той час коли, перелицювавшись під нові політичні сили,до влади знову приходять представники старої корумпованої системи. Я вірю в поступальний, висхідний рух моєї нації…
- Вірте! І воздасться по вірі вашій…
Юлія Федчишина, Нікопольська середня загальноосвітня школа№9, м. Нікополь, Дніпропетровська область, 11-А клас.
Вчитель-консультант Єршова Світлана Вікторівна.
Право – это все то , что истинно и справедливо.
Виктор Мари Гюго
Все мы между собой равны. Неотъемлемой частью каждого человека есть его права. Доказательством этого существует Всеобщая Декларация прав человека, создана с целью защиты всего общества. Они являются тем, чего нельзя лишиться по какой-то причине. Все мы знаем первое из всех прав человечества – право на жизнь. То есть, человек может сам выбирать и решать, как ему устроить свою жизнь: где учиться, работать. Так же к основным относятся: право на гражданство, право на уважение личности, право на свободу и неприкасаемость, право на жильё, семью, детей и прочее.
Я живу в стране, где права человека должны защищать государство и его законы, но часто случается обратное. Примером этого может быть так называемое неравенство и дискриминация. В наше время люди разделяют общество по таким признакам как: пол , цвет кожи, религия. Но ведь существует определённая статья во Всеобщей Декларации прав человека: «Все люди рождаются свободными и равными в своём достоинстве и правах». Я считаю, что человека нужно принимать таким, какой он есть и не навешивать каких-то ненужных ярлыков .
Так же нельзя не сказать о политических проблемах, которые явно влияют на права человека. Войны и вооружённые конфликты, обострённый вопрос международного права – это ключевые проблемы, с которыми сталкиваются большинство стран мира, в том числе и Украина, а они ставят под вопрос главное право человека – право на жизнь. Украина - моя страна, которая прошла длинный и тяжёлый путь к своей независимости. Я знаю, сколько людей полегло за неё, этот список жертв бесконечный. Гордость и боль я чувствую в душе за судьбу своей родины, ведь сегодняшнее её положение ужасающее. На востоке (Донбассе ) происходит военное противостояние между Украиной и Россией. Страна-империя в этой ситуации выступает явным агрессором, которая пытается разрушить независимость Украины. Она вовлекает свою военную технику и снаряжения на восток, при этом действует под слоганом некой «гуманитарной помощи украинцам». Это продолжается уже второй год. Второй год осуществляется мобилизация граждан, обычные люди жертвуют своей жизнью. В замен на что? Почему за столь большой период АТО государство никак не решило этот вопрос? Почему люди должны жертвовать своей жизнью? По-моему мнению, правительство должно защищать народ, а не наоборот. Даная проблема является основным вызовом Украине в условиях кризиса и требует скорейшего разрешения .
Так же нельзя не сказать, что будущее Украины - это мы – теперешнее поколение . Я тут родилась, это моя родина, которую я очень люблю , с которой связана вся моя жизнь, жизнь моих близких. Я искреннее переживаю за все, что происходит в ней , поэтому часто думаю, что я могу сделать уже сегодня или в ближайшем времени для процветания своей Украины. Сейчас я читаю много газет,смотрю разные интернет-новости, слушаю выступления политиков. Я уверена в том, что всем людям, начиная с правительства и заканчивая обычными украинцами, нужно работать так, чтобы поднять экономику страны, тем самым улучшить жизнь народа.
Мы – будущее ! И именно нам строить новую Украину, в которой будут соблюдаться все права человека. Наша обязанность – возродить её для новейшей славы, для счастья и мира . Я верю , что Украина станет по-прежнему сильной страной!
Юлія Хіхло, Нікопольська середня загальноосвітня школа № 22, м. Нікополь, Дніпропетровська область, 10 клас.
Вчитель-консультант Басацька Галина Василівна.
Права людини - це те, що не можна, на мою думку, відібрати чи обмежити. Вони не надаються ніким, крім Бога, що дарує нам життя, тож і відібрати їх не дано нікому. Раніше питання прав людини для мене не мало якогось особливого значення. Відкриєш підручник, а там слова: « кожна людина має право», «кожному гарантується», «ніхто не може зазнавати». Постійно у мене виникало уявлення про непорушність цих прав, про їх обов’язкове виконання всіма. Між тим, урокиправознавства розширили мої уявлення з цього питання, а ознайомлення на уроках історії з теми військових конфліктів у колишній Югославії, Вірменії та Грузії похитнуло мою впевненість у непорушності цих прав. Все ж таки події ці відбулися десь далеко і не стосувалися конкретно моїх близьких. Тим вразливішими для мене стали події останнього часу. Питання порушення прав людини в умовах воєнних конфліктів набуло і для нашої країни актуального значення. Військовий конфлікт на Сході України спричинив просто хвилю значних порушень у сфері міжнародного гуманітарного права. До серйозних внутрішніх проблем нашої країни долучилися такі: зовнішня агресія з сепаратистськими планами та ціла низка грубих порушень прав людини в зоні АТО.
Невеличка мандрівка занурила мене у вражаючі події на Сході України. З метою встановлення контролю над регіоном збройні формування так званих «ДНР» та «ЛНР» запровадили системний терор проти цивільного населення. Щоденною практикою стали побиття, взяття в заручники, катування. Прикладом жорстокого порушення права на життя може бути трагічна доля депутата з Горлівки Володимира Рибака. За спробу встановити на будівлі районної адміністрації державний прапор України він був викрадений, катований та вбитий.
Рамки есе не дають можливості навести багато прикладів, що доводять наявність систематичного переслідування людей за різними ознаками: політичними переконаннями, релігійними поглядами, мовою. Терористи свідомо порушують права людини: знущаються з полонених, застосовують заборонені касетні боєприпаси, несуть загрозу не землі і в небі. На підконтрольних терористам територіях відсутні будь-які інститути захисту прав людини, порушується найголовніше з них – право на життя. Тільки на початку 2015 року життя було позбавлено більше 5 тисяч осіб. Наразі повідомляють про 10 тисяч загиблих. Це військові, цивільне населення і що найстрашніше – діти.
ЗМІ повідомили нам також про порушення прав людини з боку окремих бійців українських добровольчих батальйонів «Азов» та «Айдар». Серед цих порушень незаконні затримання, крадіжки, вимагання, знущання над громадянами, мовляв, «війна все спише». Фактів таких порушень прав людини з боку бійців вищевказаних батальйонів знайшла в пресі значно менше, ніж учинених представниками збройних формувань терористів. Я думаю, що навіть ці поодинокі випадки протиправних дій з боку наших добровольців повинні викликати в суспільстві тривогу й засудження, адже права людини потребують безумовного захисту незалежно від особи порушника.
Повідомлення про чергову хвилю мобілізації, про кількість техніки на лінії зіткнення свідчать, на мою думку, не про АТО, а про повномасштабні військові дії. Саме це призвело до масової вимушеної міграції населення. Не можу я це переселення назвати організованою евакуацією. З небезпечних районів Донбасу,виїхало 1,1 мільйона мешканців. Ці люди втратили все: звичне, постійне місце проживання і саме житло, втратили майно та головний засіб існування – роботу. Чи це не є порушенням прав людини?!
ЗМІ інформують, що з цим у державі великі проблеми. Не існує комплексної програми з надання медичної та психологічної допомоги переселенцям, не кажучи про розселення та працевлаштування. За прикладом далеко йти не треба. Урочисто в нашому Нікополі відкрили містечко з модульних будиночків.Розраховано на 456 осіб, а проживають там всього декілька сімей. Переважна більшість будинків порожні. У цьому є багато причин: відсутність у нашому місті роботи, необхідність дотримуватися суворого розпорядку, який існує в таборі, але відсутній удома, чужі речі навколо, які, напевне, не додають затишку,відсутність можливості усамітнитися. Причини можна перераховувати довго,але знаю одне: іде війна – правами нехтують,вириваючи людей із звичного їм середовища, примушуючи жити у постійній тривозі за життя своє і рідних,відбираючи нажите.
Маю надію, що здоровий глузд і державна мудрість наших політиків усе ж таки переможуть, і конфлікт буде врегульовано. Не скоро, але все ж зруйнований Донбас буде відновлено, люди повернуться додому, запрацює промисловість, залунає в школах і садочках дитячий сміх. Тоді зможу сказати: так, у нашій країні права людини – не порожній звук. А поки…
Арсен Тетеуца, навчально-виховний комплекс «Любисток», м. Чернівці, 9-А .
Вчитель-консультант Вишківська Людмила Миколаївна.
За 24 роки незалежності України принципи прав людини, котрі є закладеними в законодавстві, міжнародних зобов’язаннях та Конституції України, на превеликий жаль так і залишилися проектами державного й соціального будівництва, але не стали реальними підвалинами громадянського суспільства та механізмами державного управління. На мою думку, пріоритетом для будь - якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. Бо людина є найціннішим скарбом своєї нації. Проблемою гарантій прав і свобод є те, що Україна знаходиться ще в перехідному стані до соціальної, правової держави. Наша держава Україна на сьогоднішньому етапі свого розвитку взяла шлях до входження в Європейський Союз. Це викликає багато труднощів і насамперед – це гарантування верховенства чесного правосуддя та дотримання прав і свобод власних громадян. Важливе значення питань захисту прав людини для України зумовлене тим, що наша держава не лише є учасницею всіх основних європейських регіональних угод у сфері прав людини, а й постійно бере участь у діяльності контрольних механізмів Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва у Європі. Це пов’язано як із загальним зобов’язанням України сприяти повазі до прав людини й основних свобод та їх дотриманню, так і з тим, що для України вагоме значення має її участь у європейських інтеграційних процесах, що є на сьогодні одним з основних зовнішньополітичних пріоритетів і стратегічних цілей нашої держави.На сьогодні аналіз виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань свідчить про те, що вони не до кінця реалізовані. Україні залишається ще привести у відповідність до норм Ради Європи низку положень вітчизняного законодавства, зокрема – у тій частині, що стосується діяльності прокуратури, ухвалення законів стосовно функціонування гілок влади, продовження реформування судової системи, зокрема – приведення її у відповідність до європейських норм згідно з рекомендаціями Венеціанської комісії.Можна зауважити, що завдяки дієвій допомозі Асамблеї Ради Європи Україна прийняла нові цивільний, цивільно-процесуальний, кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси, запровадила посаду Омбудсмана.
Також наша держава досягла прогресу в подальшому реформуванні судової системи, зокрема створивши в рамках системи судiв загальної юрисдикції Апеляційний суд України, Вищий адмінiстративний суд України та Державну судову адміністрацію.
Здебільшого проблеми із забезпеченням прав людини в Україні виникають через недосконалість або ж відсутність окремих ланок чи інститутів механізму правового захисту, що давно діє у багатьох демократичних країнах Європи.
Рада Європи неодноразово критикувала Україну за повільне виконання взятих зобов'язань. Зокрема, вказувалося на зволікання у проведенні законодавчих реформ, передусім неприйняття рамкового документа про державну політику України в галузі прав людини, порушення свободи слова та втручання державних органів у діяльність засобів масової інформації. В судовій системі України населення з кожним роком все більше розчаровується. Це призводить до того що, втративши надію на чесність судової системигромадянипочали масово подавати позови до Європейського суду. На сьогодні підготовлено декілька позовів до Європейського суду щодо врегулювання питання виплати компенсацій державою Україна за знищене майно громадян в період проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях. Така ситуація є дуже невтішною, оскільки свідчить про численні факти неналежного захисту прав громадян у власній державі. Недотримання цих прав свідчить не тільки про наявність проблем на національному рівні, а й про їх неефективний судовий захист, з одного боку, та суттєві прогалини у внутрішньому законодавстві – з другого.
На наш погляд, збільшення кількості поданих заяв проти України свідчить не тільки про наявність на національному рівні проблем стосовно додержання гарантованих Конвенцією прав, а й з їх неефективним судовим захистом, з одного боку, і недосконалістю, а в деяких випадках із суттєвими прогалинами у внутрішньому законодавстві – з другого.
Руслан Халітов, Луцька спеціалізована школа № 5 м. Луцьк Волинської область, 11-А клас.
Вчитель-консультант Гурова Олена Юріївна.
Дев’ятого березня дві тисячі чотирнадцятого року батьки покликали мене на розмову і запитали: «Руслане, ситуація в нашому місті у будь-який момент може загостритися. Ми пропонуємо тобі поїхати зі старшою сестрою до її знайомих та друзів у Луцьк, ти згоден, чи ні?» Тоді, роздумуючи менше хвилини, я вирішив змінити своє життя. Минуло вже більше півтора року, змінився я, змінилися і мої погляди. Все частіше я задаюсь питанням: «Чи може в людини бути дві Батьківщини?»
Цього року я поїхав додому, до свого дому, в свій рідний Крим. В дорозі я вирішив, що цю поїздку присвячу аналізу життя людей «до» і «після». Тільки-но я потрапив на окуповану частину, одразу вимкнув свою проукраїнську позицію поганого ставлення до Росії. Хотілося зайняти максимально нейтральну позицію.Напевно, це трапилось тому, що я давно вже перестав вірити пропагандистським машинам. В цьому світі найбільше я довіряю собі, неможливо себе обдурити і не повірити своїм очам.
Перші два дні мого перебування на батьківщині цим літом виявилися дуже складними. Від знайомих мені людей я чекав чогось поганого, ніби зради. Можливо, це була фобія. Але минули перших кілька днів мого перебування на півострові, і я став настільки сміливим, що одягав на прогулянку містом кепку з українським прапором.
Півострів нібито живе своїм життям; за рік, що мене там не було, мало чого змінилося: з’явилися нові будівлі, та і все, напевно. Саме на цьому завершилося б моє есе, якби не розповіді людей, яким я довіряю на сто відсотків.
Перше, що не влаштовує людей на окупованій території – це падіння заробітної плати.Постійні обшуки у помешканнях кримськотатарських сімей, з якихось вигаданих причин. Викрадення людей з проукраїнськими позиціями. Заведення судових справ на людей з нібито екстремістськими настроями. І це тільки мала частина порушення прав людини російською владою та колабораціоністами. За такі злочини проти людей треба карати винних. Саме цього прагнуть народні депутати та лідери кримськотатарського народу Р.Чубаров і М. Ожемілов. Вони хочуть не тільки повернути Крим до нашої держави, а й зробити так, щоб РФ понесла відповідальність за свої дії.
Також хочеться передати те відчуття, коли виїжджаєш з окупованого Криму на материкову частину України. Після проходження контрольно-пропускного пункту, у вас немовби розв’язується вузлик, який був на язику. Ви неначе починаєте дихати якимось іншим повітрям, таким чистим та вільним. І саме там я зрозумів, що означає відчути запах свободи.
Кримські татари вже не можуть дочекатися, коли півострів стане «Кримськотатарською Автономною Республікою Крим». Але, хочеться сказати, що дуже важко жити кримчанам без помітної допомоги України. Останнім часом наша влада, ніби почала забувати про АРК, високопосадовці ніяк не коментують початок громадянської блокади Криму. Хочеться почути від нашої влади план повернення півострову під контроль України. Усі розуміють про тяжкі часи, але треба давати людям надію, і завжди показувати, що ви пам’ятаєте про них, тому що люди завжди згадують Україну і живуть мрією. Кримчани готові йти з Україною до Європи, ставити перед собою певні цілі, приймати виклики, будувати нову державу і перемагати.
Зараз я вдячний своїм батькам за право вибору у березні чотирнадцятого року. Але де моє місце зараз і де я потрібен більше: там, зі своїм народом, чи тут, будувати своє майбутнє?
Я – громадянин України, патріот, який 15 років прожив в Україні. Моя Батьківщина – Україна! Я – кримський татарин, і моя Батьківщина – Крим!
Уляна Климюк, гімназія №117 імені Лесі Українки, м. Київ, 9-Б клас.
Вчитель-консультант Яковенко Алла Валентинівна.
На початку жовтня цього року в засобах масової інформації промайнула новина: очільник одного з обласних центрів, змусив підлеглу йому керівницю управління культури написати заяву на звільнення. Приводом до звільнення став оприлюднений критичний відгук цієї чиновниці щодо діяльності місцевої церкви: за її словами, в одному з районів області в кожній школі у вестибюлі стоїть маленький вівтар - фігура Божої матері, обкладена квітами, і іноді вона (керівниця)«там заставала моменти, коли під час уроків діти стояли як на лінійці перед цим вівтарем, а пастор правил службу». На її запитання «чому діти тут, а не на уроках, ніхто не знайшов, що відповісти».
Мої мама та бабусі жваво обговорювали цю новину, звинувачуючи мера -політика у придушенні свободи слова та засуджуючи підтримку органами влади експансії церкви. Однак мені подія видалася малозначущою і тому не вартою уваги.
Цієї ж ночі наснився мені чудернацький сон: нібито йду своєю рідною столичною школою і бачу, що коло роздягальні примостився піп з кадилом і запрошує учнів до християнської молитви…; коло кабінету директора якийсь дядечко з оселедцями біля вух і сувоєм у руках щось промовляє до мого товариша…;а ось по коридору «пропливає» групка змарнілих чоловіків у білих простирадлах з голеними головами, що наспівують мантри під ритмічний бій барабанів…; виглянула у вікно – а у дворі школи заявилась вежа, з якої бородань з рушником навколо голови співуче закликає правовірних учнів та учителів до намазу… І розумію я уві сні, що політична сила, очолювана мером з новини, в угоду певної частини свого електорату визнала обов’язковість релігій у колись світській державі (а релігій та релігійних течій у світі - ой, як багато!)
Прокинувшись, я довго намагалася осмислити своє сновидіння, і, врешті-решт, зрозуміла: Я – НЕ ХОЧУ!
Я не хочу бачити у школі осіб, які не мають ЖОДНОГО СТОСУНКУ до навчального процесу.
Я не хочу, щоб формування мого світогляду змалечку відбувалось під ВИМУШЕНИМ релігійним впливом.
Я не хочу ВИОКРЕМЛЮВАТИ своїх однокласників та вчителів за належністю до тієї чи іншої релігійної течії.
Я не хочу, щоб політично амбіційні дорослі використовували свої повноваження та свій вплив в угоду окремих електоральних прошарків, нехтуючи при цьому правами та свободами інших громадян.
Я не хочу … Я не хочу… Я не хочу…
А ще я зрозуміла: Я – ХОЧУ!
Я хочу і надалі жити у СВІТСЬКІЙ державі Україна, де церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа - від церкви.
Я хочу ВЧИТИСЬ у школі.
Я хочу САМОСТІЙНО І СВІДОМО ОБИРАТИ: сповідувати мені певну релігію або не сповідувати ніякої.
Я хочу, щоб не тільки мої рідні та близькі, але й усі інші люди (незалежно від їх статусу у суспільстві) поважали мої невід’ємні права -на вільний розвиток особистості та на свободу світогляду і віросповідання, проголошені Конституцією України, Загальною декларацією прав людини та Європейською Конвенцією з прав людини.
Я хочу… Я хочу… Я хочу…
Та чи зважить високочолий чоловік в окулярах на такі «хочу» і «не хочу» незнайомої йому 14- річної дівчинки?