Юлія Хіхло, Нікопольська середня загальноосвітня школа № 22, м. Нікополь, Дніпропетровська область, 10 клас.

Вчитель-консультант Басацька Галина Василівна.

Права людини - це те, що не можна, на мою думку, відібрати чи обмежити. Вони не надаються ніким, крім Бога, що дарує нам життя, тож і відібрати їх не дано нікому. Раніше питання прав людини для мене не мало якогось особливого значення. Відкриєш підручник, а там слова: « кожна людина має право», «кожному гарантується», «ніхто не може зазнавати». Постійно у мене виникало уявлення про непорушність цих прав, про їх обов’язкове виконання всіма. Між тим, урокиправознавства розширили мої уявлення з цього питання, а ознайомлення на уроках історії з теми військових конфліктів у колишній Югославії, Вірменії та Грузії похитнуло мою впевненість у непорушності цих прав. Все ж таки події ці відбулися десь далеко і не стосувалися конкретно моїх близьких. Тим вразливішими для мене стали події останнього часу. Питання порушення прав людини в умовах воєнних конфліктів набуло і для нашої країни актуального значення. Військовий конфлікт на Сході України спричинив просто хвилю значних порушень у сфері міжнародного гуманітарного права. До серйозних внутрішніх проблем нашої країни долучилися такі: зовнішня агресія з сепаратистськими планами та ціла низка грубих порушень прав людини в зоні АТО.

Невеличка мандрівка занурила мене у вражаючі події на Сході України. З метою встановлення контролю над регіоном збройні формування так званих «ДНР» та «ЛНР» запровадили системний терор проти цивільного населення. Щоденною практикою стали побиття, взяття в заручники, катування. Прикладом жорстокого порушення права на життя може бути трагічна доля депутата з Горлівки Володимира Рибака. За спробу встановити на будівлі районної адміністрації державний прапор України він був викрадений, катований та вбитий.

Рамки есе не дають можливості навести багато прикладів, що доводять наявність систематичного переслідування людей за різними ознаками: політичними переконаннями, релігійними поглядами, мовою. Терористи свідомо порушують права людини: знущаються з полонених, застосовують заборонені касетні боєприпаси, несуть загрозу не землі і в небі. На підконтрольних терористам територіях відсутні будь-які інститути захисту прав людини, порушується найголовніше з них – право на життя. Тільки на початку 2015 року життя було позбавлено більше 5 тисяч осіб. Наразі повідомляють про 10 тисяч загиблих. Це військові, цивільне населення і що найстрашніше – діти.

ЗМІ повідомили нам також про порушення прав людини з боку окремих бійців українських добровольчих батальйонів «Азов» та «Айдар». Серед цих порушень незаконні затримання, крадіжки, вимагання, знущання над громадянами, мовляв, «війна все спише». Фактів таких порушень прав людини з боку бійців вищевказаних батальйонів знайшла в пресі значно менше, ніж учинених представниками збройних формувань терористів. Я думаю, що навіть ці поодинокі випадки протиправних дій з боку наших добровольців повинні викликати в суспільстві тривогу й засудження, адже права людини потребують безумовного захисту незалежно від особи порушника.

Повідомлення про чергову хвилю мобілізації, про кількість техніки на лінії зіткнення свідчать, на мою думку, не про АТО, а про повномасштабні військові дії. Саме це призвело до масової вимушеної міграції населення. Не можу я це переселення назвати організованою евакуацією. З небезпечних районів Донбасу,виїхало 1,1 мільйона мешканців. Ці люди втратили все: звичне, постійне місце проживання і саме житло, втратили майно та головний засіб існування – роботу. Чи це не є порушенням прав людини?!

ЗМІ інформують, що з цим у державі великі проблеми. Не існує комплексної програми з надання медичної та психологічної допомоги переселенцям, не кажучи про розселення та працевлаштування. За прикладом далеко йти не треба. Урочисто в нашому Нікополі відкрили містечко з модульних будиночків.Розраховано на 456 осіб, а проживають там всього декілька сімей. Переважна більшість будинків порожні. У цьому є багато причин: відсутність у нашому місті роботи, необхідність дотримуватися суворого розпорядку, який існує в таборі, але відсутній удома, чужі речі навколо, які, напевне, не додають затишку,відсутність можливості усамітнитися. Причини можна перераховувати довго,але знаю одне: іде війна – правами нехтують,вириваючи людей із звичного їм середовища, примушуючи жити у постійній тривозі за життя своє і рідних,відбираючи нажите.

Маю надію, що здоровий глузд і державна мудрість наших політиків усе ж таки переможуть, і конфлікт буде врегульовано. Не скоро, але все ж зруйнований Донбас буде відновлено, люди повернуться додому, запрацює промисловість, залунає в школах і садочках дитячий сміх. Тоді зможу сказати: так, у нашій країні права людини – не порожній звук. А поки…    

Арсен Тетеуца, навчально-виховний комплекс «Любисток», м. Чернівці, 9-А .

Вчитель-консультант Вишківська Людмила Миколаївна.

За 24 роки незалежності України принципи прав людини, котрі є закладеними в законодавстві, міжнародних зобов’язаннях та Конституції України, на превеликий жаль так і залишилися проектами державного й соціального будівництва, але не стали реальними підвалинами громадянського суспільства та механізмами державного управління. На мою думку, пріоритетом для будь - якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. Бо людина є найціннішим скарбом своєї нації. Проблемою гарантій прав і свобод є те, що Україна знаходиться ще в перехідному стані до соціальної, правової держави. Наша держава Україна на сьогоднішньому етапі свого розвитку взяла шлях до входження в Європейський Союз. Це викликає багато труднощів і насамперед – це гарантування верховенства чесного правосуддя та дотримання прав і свобод власних громадян. Важливе значення питань захисту прав людини для України зумовлене тим, що наша держава не лише є учасницею всіх основних європейських регіональних угод у сфері прав людини, а й постійно бере участь у діяльності контрольних механізмів Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва у Європі. Це пов’язано як із загальним зобов’язанням України сприяти повазі до прав людини й основних свобод та їх дотриманню, так і з тим, що для України вагоме значення має її участь у європейських інтеграційних процесах, що є на сьогодні одним з основних зовнішньополітичних пріоритетів і стратегічних цілей нашої держави.На сьогодні аналіз виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань свідчить про те, що вони не до кінця реалізовані. Україні залишається ще привести у відповідність до норм Ради Європи низку положень вітчизняного законодавства, зокрема – у тій частині, що стосується діяльності прокуратури, ухвалення законів стосовно функціонування гілок влади, продовження реформування судової системи, зокрема – приведення її у відповідність до європейських норм згідно з рекомендаціями Венеціанської комісії.Можна зауважити, що завдяки дієвій допомозі Асамблеї Ради Європи Україна прийняла нові цивільний, цивільно-процесуальний, кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси, запровадила посаду Омбудсмана.

Також наша держава досягла прогресу в подальшому реформуванні судової системи, зокрема створивши в рамках системи судiв загальної юрисдикції Апеляційний суд України, Вищий адмінiстративний суд України та Державну судову адміністрацію.

Здебільшого проблеми із забезпеченням прав людини в Україні виникають через недосконалість або ж відсутність окремих ланок чи інститутів механізму правового захисту, що давно діє у багатьох демократичних країнах Європи.

Рада Європи неодноразово критикувала Україну за повільне виконання взятих зобов'язань. Зокрема, вказувалося на зволікання у проведенні законодавчих реформ, передусім неприйняття рамкового документа про державну політику України в галузі прав людини, порушення свободи слова та втручання державних органів у діяльність засобів масової інформації. В судовій системі України населення з кожним роком все більше розчаровується. Це призводить до того що, втративши надію на чесність судової системигромадянипочали масово подавати позови до Європейського суду. На сьогодні підготовлено декілька позовів до Європейського суду щодо врегулювання питання виплати компенсацій державою Україна за знищене майно громадян в період проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях. Така ситуація є дуже невтішною, оскільки свідчить про численні факти неналежного захисту прав громадян у власній державі. Недотримання цих прав свідчить не тільки про наявність проблем на національному рівні, а й про їх неефективний судовий захист, з одного боку, та суттєві прогалини у внутрішньому законодавстві – з другого.

На наш погляд, збільшення кількості поданих заяв проти України свідчить не тільки про наявність на національному рівні проблем стосовно додержання гарантованих Конвенцією прав, а й з їх неефективним судовим захистом, з одного боку, і недосконалістю, а в деяких випадках із суттєвими прогалинами у внутрішньому законодавстві – з другого.

Руслан Халітов, Луцька спеціалізована школа № 5 м. Луцьк Волинської область, 11-А клас.

Вчитель-консультант Гурова Олена Юріївна.

Дев’ятого березня дві тисячі чотирнадцятого року батьки покликали мене на розмову і запитали: «Руслане, ситуація в нашому місті у будь-який момент може загостритися. Ми пропонуємо тобі поїхати зі старшою сестрою до її знайомих та друзів у Луцьк, ти згоден, чи ні?» Тоді, роздумуючи менше хвилини, я вирішив змінити своє життя. Минуло вже більше півтора року, змінився я, змінилися і мої погляди. Все частіше я задаюсь питанням: «Чи може в людини бути дві Батьківщини?»

            Цього року я поїхав додому, до свого дому, в свій рідний Крим. В дорозі я вирішив, що цю поїздку присвячу аналізу життя людей «до» і «після». Тільки-но я потрапив на окуповану частину, одразу вимкнув свою проукраїнську позицію поганого ставлення до Росії. Хотілося зайняти максимально нейтральну позицію.Напевно, це трапилось тому, що я давно вже перестав вірити пропагандистським машинам. В цьому світі найбільше я довіряю собі, неможливо себе обдурити і не повірити своїм очам.

            Перші два дні мого перебування на батьківщині цим літом виявилися дуже складними. Від знайомих мені людей я чекав чогось поганого, ніби зради. Можливо, це була фобія. Але минули перших кілька днів мого перебування на півострові, і я став настільки сміливим, що одягав на прогулянку містом кепку з українським прапором.

            Півострів нібито живе своїм життям; за рік, що мене там не було, мало чого змінилося: з’явилися нові будівлі, та і все, напевно. Саме на цьому завершилося б моє есе, якби не розповіді людей, яким я довіряю на сто відсотків.

            Перше, що не влаштовує людей на окупованій території – це падіння заробітної плати.Постійні обшуки у помешканнях кримськотатарських сімей, з якихось вигаданих причин. Викрадення людей з проукраїнськими позиціями. Заведення судових справ на людей з нібито екстремістськими настроями. І це тільки мала частина порушення прав людини російською владою та колабораціоністами. За такі злочини проти людей треба карати винних. Саме цього прагнуть народні депутати та лідери кримськотатарського народу Р.Чубаров і М. Ожемілов. Вони хочуть не тільки повернути Крим до нашої держави, а й зробити так, щоб РФ понесла відповідальність за свої дії.

            Також хочеться передати те відчуття, коли виїжджаєш з окупованого Криму на материкову частину України. Після проходження контрольно-пропускного пункту, у вас немовби розв’язується вузлик, який був на язику. Ви неначе починаєте дихати якимось іншим повітрям, таким чистим та вільним. І саме там я зрозумів, що означає відчути запах свободи.

            Кримські татари вже не можуть дочекатися, коли півострів стане «Кримськотатарською Автономною Республікою Крим». Але, хочеться сказати, що дуже важко жити кримчанам без помітної допомоги України. Останнім часом наша влада, ніби почала забувати про АРК, високопосадовці ніяк не коментують початок громадянської блокади Криму. Хочеться почути від нашої влади план повернення півострову під контроль України. Усі розуміють про тяжкі часи, але треба давати людям надію, і завжди показувати, що ви пам’ятаєте про них, тому що люди завжди згадують Україну і живуть мрією. Кримчани готові йти з Україною до Європи, ставити перед собою певні цілі, приймати виклики, будувати нову державу і перемагати.

            Зараз я вдячний своїм батькам за право вибору у березні чотирнадцятого року. Але де моє місце зараз і де я потрібен більше: там, зі своїм народом, чи тут, будувати своє майбутнє?

            Я – громадянин України, патріот, який 15 років прожив в Україні. Моя Батьківщина – Україна! Я – кримський татарин, і моя Батьківщина – Крим!

Уляна Климюк, гімназія №117 імені Лесі Українки, м. Київ, 9-Б клас.

Вчитель-консультант Яковенко Алла Валентинівна.

На початку жовтня цього року в засобах масової інформації промайнула новина: очільник одного з обласних центрів, змусив підлеглу йому керівницю управління культури написати заяву на звільнення. Приводом до звільнення став оприлюднений критичний відгук цієї чиновниці щодо діяльності місцевої церкви: за її словами, в одному з районів області в кожній школі у вестибюлі стоїть маленький вівтар - фігура Божої матері, обкладена квітами, і іноді вона (керівниця)«там заставала моменти, коли під час уроків діти стояли як на лінійці перед цим вівтарем, а пастор правил службу». На її запитання «чому діти тут, а не на уроках, ніхто не знайшов, що відповісти».

Мої мама та бабусі жваво обговорювали цю новину, звинувачуючи мера -політика у придушенні свободи слова та засуджуючи підтримку органами влади експансії церкви. Однак мені подія видалася малозначущою і тому не вартою уваги.

Цієї ж ночі наснився мені чудернацький сон: нібито йду своєю рідною столичною школою і бачу, що коло роздягальні примостився піп з кадилом і запрошує учнів до християнської молитви…; коло кабінету директора якийсь дядечко з оселедцями біля вух і сувоєм у руках щось промовляє до мого товариша…;а ось по коридору «пропливає» групка змарнілих чоловіків у білих простирадлах з голеними головами, що наспівують мантри під ритмічний бій барабанів…; виглянула у вікно – а у дворі школи заявилась вежа, з якої бородань з рушником навколо голови співуче закликає правовірних учнів та учителів до намазу… І розумію я уві сні, що політична сила, очолювана мером з новини, в угоду певної частини свого електорату визнала обов’язковість релігій у колись світській державі (а релігій та релігійних течій у світі - ой, як багато!)

Прокинувшись, я довго намагалася осмислити своє сновидіння, і, врешті-решт, зрозуміла: Я – НЕ ХОЧУ!

Я не хочу бачити у школі осіб, які не мають ЖОДНОГО СТОСУНКУ до навчального процесу.

Я не хочу, щоб формування мого світогляду змалечку відбувалось під ВИМУШЕНИМ релігійним впливом.

Я не хочу ВИОКРЕМЛЮВАТИ своїх однокласників та вчителів за належністю до тієї чи іншої релігійної течії.

Я не хочу, щоб політично амбіційні дорослі використовували свої повноваження та свій вплив в угоду окремих електоральних прошарків, нехтуючи при цьому правами та свободами інших громадян.

Я не хочу … Я не хочу… Я не хочу…

А ще я зрозуміла: Я – ХОЧУ!

Я хочу і надалі жити у СВІТСЬКІЙ державі Україна, де церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Я хочу ВЧИТИСЬ у школі.

Я хочу САМОСТІЙНО І СВІДОМО ОБИРАТИ: сповідувати мені певну релігію або не сповідувати ніякої.

Я хочу, щоб не тільки мої рідні та близькі, але й усі інші люди (незалежно від їх статусу у суспільстві) поважали мої невід’ємні права -на вільний розвиток особистості та на свободу світогляду і віросповідання, проголошені Конституцією України, Загальною декларацією прав людини та Європейською Конвенцією з прав людини.

Я хочу… Я хочу… Я хочу…

Та чи зважить високочолий чоловік в окулярах на такі «хочу» і «не хочу» незнайомої йому 14- річної дівчинки?